Павло Тичина

 Павло́ Григо́рович Тичи́на (11 [23] січня 1891^[2], Піски, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія^[3][4][5] — 16 вересня 1967, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР 1—7-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань. Член ЦК КПУ (1952—1967). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

   

Молоді роки[ред. | ред. код]

Народився 11 (23) січня 1891 року (Українська Радянська Енциклопедія дає 27.01.1891 р. н.; Большая Советская Энциклопедия — 15(27).01.1891 р. н.) в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській імперії. У метричній книзі він був записаний як «рос. дореф. Павелъ Григорьевъ Тычининъ»^[6].

Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, паламарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району (1850—1906)^[7], був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Поет згадував:^[8]

У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати.

Мати поета

Мати Марія Василівна (уроджена Савицька (1861—1915))^[9][10].

Павло Тичина мав 12 сестер і братів^[9][11]. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина^[9], який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко,

«суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам'ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом'якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета»^[8].